Людство взагалі, й українське суспільство зокрема, через брак професіоналізму і релевантної компетентності дедалі глибше занурюється у "світ зламаних речей" - починаючи від зруйнованого Чорнобильського реактора, зон екологічного лиха, ракети, що в мирний час влучає в людське житло, і закінчуючи невідремонтованими університетами та поламаним хатнім начинням збіднілого населення. Серед усіх цих руїн знаходиться і ВАК, створений після проголошення незалежності України з успадкованого "уламку попередньої атестаційної системи у вигляді спеціалізованих рад", як висловився заступник голови ВАК України на засіданні головної ради ВАКу М. Панчук [1].

ВАК - це українське верескливе поламане тамагочі, яке ніяк не вгамується, вимагаючи валу публікацій дисертантів і протоколів, здійснюючи "невротичну втечу від реальності" в придуману ним чисту науку. Проект Закону України "Про атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації", з яким я ознайомився на веб-сайті "Економічного часопису", демократизуючи "священні корови" нинішнього ВАКу, на жаль, не кладе край легітимізації сучасної антиінноваційної практики "ВАКцинації" українського інтелектуального потенціалу проти "лженауцтва". У проекті, як на мене, закладена мало зрозуміла процедура формування Колегії ВАКу, яка не враховує громадські (недержавні) об'єднання науковців. Виникають питання і щодо квоти і порядку представництва державних наукових установ. Бракує в проекті і необхідної умови, за якою ВАКу дозволяється змінювати нормативи захисту лише після попередження про це науковців за два - три роки.

З огляду на ці та інші більш вагомі причини, про які йтиметься нижче, трансформація дискусії "ЕЧ" щодо доцільності існування ВАКу як такого в обговорення даного проекту Закону видається передчасною, оскільки його розробка без нез'ясованих духовних і соціально-економічних наслідків діяльності "твердого" ВАКу, які частково, але досить конденсовано викладені в статті І. Мудрика [2] та низці публікацій газети "Зеркало недели" [3], без визначення опорних концепцій розвитку науки в суспільстві буде малоефективною.

Відзначу також і непродуктивність аргументів щодо недоцільності ВАКу та форм його діяльності через неможливу дорожнечу процесу захисту для дисертантів, оскільки відомо, що будь-яка дисертація потребує енергії та коштів, пропорційних до ваги проблеми, а тому поясненням бідності дисертанта її розв'язку не замінити. Неконструктивними для ВАКу я вбачаю і контраргументи історичного характеру [4], і критику його з точки зору іноземного досвіду [5], хоча й не можна відкидати необхідність еквівалентності наших норм атестації міжнародним.

Сьогодні видається важливішим розробити таку систему атестації, яка необхідна для вирішення економічних і соціокультурних проблем країни, зокрема для ефективного використання і створення потрібних суспільству знань. Тому не має виправдання позиція ВАК України, що бачить себе лише в ролі відділу технічного контролю, наглядача за дотриманням кваліфікаційних вимог, абстрагується від суті проблем. Адже кваліфікаційні вимоги зумовлюються змістом наукової роботи, а відтак впливають як на нього, так і на технології наукової роботи. Тому, коли дехто заявляє, що науку можна розвивати і без захисту дисертацій [6], то це - напівправда. Хіба в інтересах держави мати дві науки - дисертаційну і позадисертаційну?

Розвиток суспільства визначається передусім його інтелектуальним капіталом, тобто сумою всіх його знань. Надати людині можливість гідно жити зможе лише суспільство стрімкої інтелектуалізації, здатне до подолання розбіжності між знаннями та ефективно корисними діями його громадян. Суспільство ж знання має ухвалювати правильні рішення щодо стратегії знання. Тому визначення місця ВАКу з позицій ідеалів суспільства знання є основним методом оцінювання як власне ВАКу, так і його майбутнього. Головними критеріями для визначення подальшої долі ВАКу мають бути такі: як він сприяє розробці і втіленню суспільної стратегії знання, тобто порядку розпізнавання, розгортання, збереження, управління і трансформації знання в суспільстві? як впливає на прискорення здобуття знань суспільством порівняно із швидкістю суспільних змін? Спробуймо доповнити вже існуючі відповіді на ці запитання.

Вади ВАКу

За усієї поваги до критики ВАКу найуважніше треба дослухатися до думок його небагатьох захисників. Один із них, акцентуючи, що жодний із критиків не зміг зрозуміло пояснити негативні риси ВАКу, вичерпно формулює його вади: "невідкритість", дезорієнтація наукової громадськості, нестабільність його інструкцій і нормативів, неаналітичність щодо стану наукових кадрів у країні [7]. Хіба цього замало для негативної оцінки ВАКу? А. Коваленко радить шукати відповіді на критичні випади проти ВАКу в його документах. Так і будемо діяти, звернувшись спочатку до вже згадуваної доповіді М. Панчука на засіданні Головної ради ВАК України 28 лютого 1997 р., в якій наголошується, що "нині потреба в заходах, спрямованих на відтворення кадрового наукового потенціалу країни, більш ніж гостра" [8].

Однак ця "більш ніж гостра" потреба в Україні задовольнялася досить парадоксально - через значне зменшення кількості захистів докторських дисертацій (утричі) і кандидатських (удвічі).

Як розцінити ці статистичні дані? ВАК їх інтерпретує як свідчення своєї ефективної діяльності, яка не дозволяє "лженауковцям проникнути на авторитетне поле української науки" [9]. Хибність цього твердження так само очевидна, як і хибність тез про пояснення цього факту "падінням престижності наукової діяльності" і "всеохопним перевиробництвом учених", на які посилався М. Панчук. Про що ж тоді свідчить зменшення кількості захистів? Скоріш за все, про штучний "наукомор", "знищення науки за планом".

Можна висунути й іншу гіпотезу, мовляв, така кількість захистів адекватна науковому потенціалу України, яка не здатна породжувати більш ніж 300-400 докторів наук на рік. Однак і таке припущення образливе для ВАКу. Адже з нього випливає, що раніше Україна продукувала щороку як мінімум 600 лжедокторів, які одержували авторитетний ступінь, але "значний внесок" у науку не робили. Якщо це справді так, то виявляється, що основна маса докторів наук в Україні фактично є наслідком недоглядів ВАКу в минулому. Якщо погодитися з цим, то виникає сумнів щодо дійсної авторитетності і здатності до самоочищення "поля української науки".

Цей наш сумнів підтверджує і зауваження М. Панчука, висловлене ним у доповіді, на яку ми посилалися вище: "Водночас нас не може не турбувати, що переважна більшість наших критиків не висловили свого ставлення до того факту, що значна частина докторів наук у нас не має жодної індивідуальної публікації, жодної статті" [1].

Ось у цьому і криється парадоксальність проблеми: пошукувачі ступенів побоюються не тернистого шляху в науці, а неадекватної оцінки їх праці тими докторами, значна частина яких "не має жодної індивідуальної публікації, жодної статті", які на захистах дисертацій ледве висувають із своїх рядів одного виступаючого або навіть обмежуються загальною мовчанкою. Таку ситуацію М. Панчук схарактеризував як "дивний антинауковий феномен". Але чи винні в цьому феномені сучасні претенденти?

ВАК без сварок

Чому ж мовчать на захистах доктори? Не лише через свою "низьку відповідальність за безкорисливий розвиток науки", а здебільшого через небажання сказати правду про недоліки дисертації. Адже тоді раду покарають за сварку і неякісну роботу. Не слід нехтувати і тією обставиною, що стенографування засідання змушує членів ради утримуватися від вільного висловлення власних думок (бо можливі різні непередбачувані наслідки).

До цієї статті мене спонукало оголошення про Міжнародну конференцію "Сварки, полеміка і суперечки", яку планує провести 21-24 липня 2001 р. Міжнародне товариство історії інтелекту (Trinity College, Cambridge, UK). У ньому зазначається, що інтелектуальний світ прагне запровадити ідеал толерантності, братерства і миру, мріє позбутися риторичних циклонів. Проте, починаючи від античності і закінчуючи сьогоденням, жодне поле знання, жодна галузь дослідження, жодна дисципліна в процесі свого утворення чи дифузії не уникнула сварок, полеміки або суперечок. Такі суперечки докладно описані у відповідній літературі, однак сучасного, всебічного вивчення явища сварок і суперечок як головної форми експресії і організації знання в ній явно бракує, не досліджені також статус, функції, методи, форми і місце сварок в інтелектуальному світі, вплив їх на перебіг владних ігор і зацікавлені в них кола, дійових осіб та експертів, процес формування порядків знання.

Вивчення питання про позитивну або негативну роль сварок у науковому житті України чекає своїх дослідників, хоча воно вже й розпочалося дискусією про доцільність ВАКу. Ця дискусія власне розкриває "приховані" координати проблеми: сварки і "традиція"; сварки і "офіційна наука"; сварки і правда; сварки і авторитет; сварки як сприяння визначенню поля діяльності; полеміка і доказ; сварки і етика; теоретичне або філософське випробування епістемологічного статусу сварок.

У цьому контексті вимальовується основна вада ВАКу: він не забезпечив свободи полеміки в науковому співтоваристві, принаймні щодо себе самого.

Тому доцільнішим було б здійснення "твердим" ВАКом не лише вакцинації дисертантів від лженауки, а й перлюстрація докторів (що не пізно ще зробити, бо покаяння чи самовідкликання своїх дисертацій за сучасними критеріями навряд чи дочекаємося). Адже дисертант, навіть "спритний", не винен в тому, що через брак власної компетентності його захист "пропустили" маститі "сірі" доктори. Тактика ж ВАКу виявилася досить "оригінальною": не зачіпаючи дипломованого наукового "болота", вістря вимог спрямувалося на тих сміливців, які спробували пройти цим "болотом" або вийти з нього.

З якою швидкістю має йти дисертант "болотом", щоб не потонути?

Я не знаю відповіді на відому багатьом задачу академіка Капіци: "з якою швидкістю треба йти по воді, щоб не пірнути в неї?", але дисертант-докторант, щоб не потонути, має йти науковим "болотом" із швидкістю одна - дві статті на рік протягом 15-20 років [10]. Так, М. Панчук повідомляє: "Стали надто примирливими реакції на захист дисертацій за результатами досліджень 15-20-річної давності". Чому навіть за "м'якого" ВАКу захищалися старі дослідження? Мабуть, не лише через атаки псевдонауковців. Процедура захисту та збору доробку розтягувалася в часі за різних перепон: акумулювання особистісної енергії для виснажливого процесу перекладу своїх досягнень протокольним сленгом, очікування "вимирання" носіїв тих ідей, проти яких були спрямовані нові дослідження, тощо.

Як би там не було, в українському суспільстві загострилася проблема прискорення захисту дисертацій за результатами нових досліджень без зниження їх якості. Як мав сприяти цьому ВАК? Не забуваючи про свої "кримінальні функції", він повинен був розробити змістовні критерії щодо визначення актуальності проблем та правильності їх розв'язання. Реальні ж заходи ВАКу вже добре відомі.

Посиливши кількісно і формалізувавши якісно свої вимоги, ВАК фактично закріпив негативні тенденції в науковому потенціалі України. На межі тисячоліть він репродукує вразливість докторського корпусу першої половини 90-х років, оскільки не допускає до захисту тих претендентів, які за колишніми "м'якими" нормами могли б скласти конкуренцію "сірим" докторам наук. Як засвідчують вже згадана доповідь і нова інформація про порушення, ВАК навіть у "м'якому" стані мав можливість відкидати неякісні роботи, наприклад, коли дисертант підставляє у власну дисертацію роботи свого брата або відбувається келійний захист дисертації на сімейній раді, тощо.

Що стосується повноти публікацій, то, приєднуючись до пропозицій І. Мудрика, я б усе ж таки вважав за потрібне обговорити її відповідно до сьогоднішньої технологічної ситуації і кризи книговидання в Україні. Я не розумію, чому газетна стаття науковця про його досягнення накладом у кілька тисяч чи навіть десятків тисяч примірників ВАКом оцінюється як ненаукова. Хіба така газетна публікація, приміром у "Зеркале недели", менш ефективна, ніж та, що вийшла накладом у кілька сотень примірників?
Незрозуміла і традиція вважати автореферати рукописами. Дійсно, рукописний характер автореферату в минулому визначався тим, що наукова громада прагнула якнайскоріше ознайомитися з доробком автора дисертації і дозволяла йому подавати свою роботу в рукопису, не чекаючи доки її надрукують. Але нині технологічна ситуація докорінно змінилася. Тому доцільно розглянути пропозицію публікувати автореферати в спеціальних виданнях, зберігаючи послідовність їх надходження (цим, приміром, може зайнятися трансформований ВАК) і розсилати всім зацікавленим інстанціям, так само як розсилається "Економічний часопис". Це й буде справжня гласність. А після того, як на автореферат протягом року не надійдуть "рекламації", ВАК має автоматично ухвалювати рішення спеціалізованої вченої ради. Якщо такі "рекламації" з'являться, автор мусить на них публічно відповісти, а вже тоді нехай остаточне рішення приймає відповідна експертна рада.

Вади ВАК: висновки

Прикриваючись благими намірами, ВАК фактично виявився інструментом блокування соціальної енергетики, спрямувавши її у вир бюрократичних документів, які супроводжують захист. Жанр протоколу став основним науковим жанром.

Нібито позитивні дані, які засвідчують, що серед нового поповнення кандидатів наук майже 40% складають особи віком до 30 років, а 62% докторських дисертацій захищаються особами до 50 років, насправді не відображають реального стану розвитку інтелектуального капіталу України, оскільки не враховують аутсайдерів атестаційного процесу.

Нинішній ВАК України працює не на формування інтелектуалів, здатних протистояти занепадові наукової культури, а на самовідтворення чинників, які стимулюють цей занепад. Він залишається лицемірним привілейованим "охоронцем" "авторитетного поля української науки", наївно вважаючи, що наука в суспільстві має "створюватися" лише аспірантами, асистентами і співробітниками НДІ. Керівники малих і великих приватних підприємств, фірм та інших інституцій, виявляється, не мають жодного відношення до науки, а тому й позбавлені права на здобуття наукового ступеня. Якщо підприємець на дозвіллі вирішив важливу для суспільства наукову проблему, то хіба можна нехтувати цією роботою через її "соціальне походження"? Як контраргумент згадаймо теорему Ферма [11].

Сьогоднішній світ схильний до багатофункціональних змін та глобалізації, зокрема, під впливом комп'ютерних (цифрових) технологій. Він потребує творчих особистостей з широким кругозором, творців інноваційних знань, неперервного навчання, підприємництва в усіх сферах. Сенсаційні відкриття і створення нових технологій є результатом цілеспрямованої праці із накопиченими суспільством знаннями, ефективного управління ними [12]. Сучасний менеджмент перевів поняття "управління знаннями" з теоретичної в практичну площину.

Однак ВАК України чинить навпаки, підміняючи систематичну рефлексію над процесом накопичення знань пошуком механізмів їх інтеграції та правильного застосування, "кримінальним розслідуванням" (яке, виявляється, також потрібно робити, але як бути з презумпцією невинуватості?), анексуючи функції присвоєння ступенів (атестацію) в найважливіших суб'єктів управління знаннями в сучасному демократичному суспільстві - університетів.

Між світом і ВАКом розширюється провалля, оскільки останній тяжіє до фіксованого переліку дисциплін, йому властива розбіжність і неінтегрованість.

Ця ситуація значною мірою обумовила сумарну антиінтелектуальність і антиінноваційність українського суспільства, в чому є значна частка вини і ВАКу. Як наслідок - в українській науці й освіті створилася та моральна атмосфера, яку яскраво описує професор В. Глазко:

"И дело-то ведь не в информационном взрыве, а в какой-то атрофии взаимного уважения, подспудного ожидания лукавства и нечестности, в тех обстоятельствах научной жизни, которые выносятся на обозрение широкой общественности. Несмотря на то, что любой блеф, любые подтасовки - даже во имя самых святых целей - это так скучно по сравнению с действительно НОВОЙ информацией, которую Бог иногда позволяет подсмотреть в своей мастерской. И, главное, непродуктивно. Потому что по сути своей является социальным невротическим уходом от реальности в вымышленную действительность... Исчезло уважение к мысли. Самое тяжелое, что принес в науку конец ХХ века, - это исчезновение уважения друг к другу, профессиональной этики, таких понятий, как "честь мундира"" [13].

Піддавши думку потрійному контролю, ВАК сприяв утраті суспільної поваги до думки. Сьогодні, з огляду на ці якості наукового істеблішменту, можливо, й соромно "захищатися", бо добре відомо, що в більшості випадків стоїть за цим. Чи можна тоді любити ВАК, як того вимагають його апологети?!

Проблема проблем

Дисертація, якщо абстрагуватися від загальновідомих уточнень, поданих у статтях 1 і 4 проекту Закону України "Про атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації", трактується як "розв'язання важливої наукової або науково-прикладної проблеми", "акумуляція великого і визнаного науковою громадськістю доробку", "значний внесок у розвиток певної дисципліни" (докторська); "оригінальне рішення наукової проблеми, розв'язання конкретного наукового чи науково-прикладного завдання, що має істотне значення для певної галузі науки" (кандидатська).
Однак даний проект не роз'яснює, що в ньому розуміється під поняттям "проблема", як визначається її "важливість" або "істотність", в чому полягає "великий і визнаний науковою громадськістю доробок" або "значний внесок" [14]. Про необхідність цих уточнень свідчать і спроби створення нової науки - проблемології (В. Нікіфоров нарахував 58 визначень поняття "проблема"). Якщо ми залишимо тлумачення цих понять учасникам атестаційного процесу, то ніколи не усунемо різноманітні труднощі при оцінюванні дисертаційних робіт.

Закон про атестацію має виходити із суті дисертації як розв'язку проблеми, визнання ієрархії проблем і різних рівнів їх розв'язання: нераціональні і раціональні, правильні і неправильні, економічно ефективні і марні. Саме ці критерії мають бути визначальними під час оцінювання дисертацій, бо суспільство чекає правильного вирішення його проблем, а не відповідності процесу підготовки дисертації кваліфікаційним вимогам, які є історично змінними. Завдання ВАКу - пришвидчити вироблення правильних рішень та оперативно доносити їх до суспільства.

Фінансування ВАКу

У проекті Закону не визначений механізм фінансування ВАК України, оскільки з посилання на те, що "фінансування ВАКу здійснюється окремим рядком", не зрозуміло, скільки конкретно держава має записати в той рядок, і за яким принципом виділятимуться кошти - за числом працівників, за кількістю "пропущених" робіт, чи це буде певний відсоток ВВП (бюджету) на науку та освіту? Чи якось інакше?

Вирішуючи ці питання, слід брати до уваги, що сьогодні відбувається нестримна інтеграція української науки, її установ у загальносвітову систему наукового підприємництва. А це передбачає облік динаміки частки прибутків, яку клієнти витрачають на її продукцію та послуги. Комерціалізація освіти і науки, побудова організаційної структури управління науковими послугами, зокрема ВАКівськими, має відбуватися за розуміння, що ВАК дедалі більше ставатиме відповідальним за систему управління знаннями у сфері підготовки фахівців вищого гатунку.

Метафора для реформи українського ВАКу

З кожним днем стає очевидніше, що технічні зміни, які відбуваються в суспільстві, спонукають до нового визначення термінів "наука" й "освіта", основою яких мають стати поняття "постуніверситети" та "мегауніверситети", об'єднані глобальною віртуальною мережею [15]. На які концепції ми повинні спиратися при підготовці науковців, здатних співпрацювати зі світовим товариством?

Найвлучніше охарактеризувати концепцію реформи українського ВАКу може метафора "творче знищення", яку свого часу застосував Й. Шумпетер у своїх економічних трудах, проголошуючи підприємця героєм, що знищує старі економічні структури і створює нові. На відміну від Й. Шумпетера, в якого центральною фігурою є підприємець, сучасний американський економіст П. Ромер звеличує мислення, знання, ідеї і вважає, що гарні ідеї можуть народитися в кого завгодно - від підприємця Білла Гейтса до автослюсаря, який пропонує оптимальний варіант роботи складального конвеєра.

Це справді так, а тому центр ваги в атестації кадрів "суспільства, що навчається", має переміститися на підтримання і орієнтування всіх верств населення (а не лише його привілейованої групи) на неперервне здобуття нових наукових знань.

Плагіат, купівлю дисертацій, корупцію дисертаційного процесу може зупинити лише система атестації, незалежна від її фінансування пошукувачами, справедлива в забезпеченні права громадянина на освіту і здобування наукових знань, вимоглива до обов'язків перед суспільством як пошукувачів, так і "охоронців" чистоти науки, однаково відповідальна перед державними і недержавними інституціями, здатна не допускати диспаритету між вирішенням проблем, модних для сьогодення і тих, що спрямовані в майбутнє.

Управління знаннями - це застосування творчого мислення і винахідливості в усіх сферах людських намагань для вирішення тих практичних проблем, що піддаються точному визначенню. Таке управління закладається до підвалин "суспільства, що навчається", "інформаційного суспільства", "суспільства знання" тощо, яке засобами ефективного породження і використання знань здатне забезпечити "добробут для всіх". На формування саме такого суспільства "нової інтелектуальної економіки" має бути спрямована трансформація існуючої системи атестації і ВАКу, яких, як показує дискусія в "Економічному часопису", достатньо. Їх варто було б дослідити і проаналізувати за методологією Документа ОЕСР/GD(97)126 "Аналіз впливу запропонованих законів і регулювань" (Документ SIGMA №13, Організація економічного співробітництва і розвитку, Париж 54258, Copyright OECD, 1997), де, зокрема, зазначено, що такий аналіз грунтується на відомих принципах і має на меті здійснення попередньої оцінки бажаних і небажаних результатів запропонованого законодавчого акта чи регулювання, що й формує основу для процесу прийняття рішень. Інакше кажучи, АРВ починається з відповіді на запитання: "Чи приведе запропонована інтервенція до поліпшення добробуту? Якими є її економічні наслідки, зокрема співвідношення між вигодою та витратами?" Не претендуючи на такий аналіз (передусім його мав би зробити сам ВАК), вважаю найправильнішим трансформувати ВАК у відділ бібліотеки Вернадського чи Інституту реєстрації інформації. Однак, оскільки існують обгрунтовані сумніви щодо довіри спеціалізованим ученим радам, то ВАК спочатку має бути трансформованим в арбітражну аналітично-облікову установу, доручивши їй розбирати конфліктні ситуації, що виникають тоді, коли спеціалізовані вчені ради непереконливо відхиляють дисертації (і при цьому не карати їх за сварки, як це практикується нині). ВАК потрібен дисертантові передусім як його захисник від наукового "болота".

Отже, проект Закону повинен обумовити "творче знищення" зламаного українського ВАК-тамагочі і відтворити ВАК як арбітражну організацію між науковими парадигмами і школами, завдання якої - обліковувати, критикувати і сприяти росту знань у суспільстві, а не гальмувати його, мотивуючи це благою метою боротьби зі лженаукою та ділками від науки. Перехід від метафори до дії і буде полагодженням українського світу зламаних речей.

Література і примітки

1. Панчук М. І. П'ять років національної системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів: здобутки і перспективи: Доповідь першого заступника голови ВАК України на засіданні Головної ради ВАК України // Бюлетень ВАК. 1999. №1. С. 6-7.
2. Мудрик І. Чи може Альберт Ейнштейн отримати в Україні звання доктора наук? // Економічний часопис. 2000. №11-12. С. 49-51.
3. Трахтенберг И., Подолян Л. О мнимых новациях и аттестациях // Зеркало недели. 1999. №17; Квятко В. Философия аттестации "кирпича" с точки зрения философии науки // Там же. 1999. №20; Стриха М. Страсти по ВАК // Там же. 1999. №22; Корсак К. Можно ли сварить кашу в березовом чугуне? // Там же. 1999. №24.
4. Не будемо брати за приклад нинішніх ВАКівських функціонерів і сумніватися в науковій цінності їх дисертаційних робіт. Але цікаво, що Голова ВАК України професор В. Скопенко захистив докторську дисертацію в 1970 р. без монографії, лише на основі 34 статей, надрукованих у солідних періодичних виданнях (утім, тільки одна з них була написана без співавтора). Колишній перший заступник Голови ВАКу М. Степко захистив кандидатську дисертацію в 1975 р. на основі п'яти 3-4-сторінкових публікацій і односторінкової анотації до доповіді на конференції (усі вони написані у співавторстві). Чи не цим пояснюється нелюбов ВАКу до публікацій, написаних у співавторстві? Чи шановним колегам з особистого досвіду відомо, що вдвох мало хто писав, хіба що Ільф і Петров... Учений секретар ВАКу професор Р. Бойко захистив докторську дисертацію на основі одноосібних статей, але без монографії. Начальник відділу суспільних і гуманітарних наук ВАКу доктор юридичних наук, професор О. Скрипнюк у 1991 р. захистив кандидатську дисертацію на тему "Дискусії в Компартії України 1923-1925 рр.: підсумки і перспективи" на основі лише чотирьох робіт, одна з яких стаття, опублікована в журналі "Трибуна" (обсяг - 2 с.), друга - рецензія на книгу в журналі "Наука і суспільство" (1 с.), третя - депонент (без зазначення кількості сторінок в авторефераті, що сьогодні інспекційно-організаційний відділ ВАКу навряд чи пропустив би), і нарешті, четверта - це тези на конференції (обсяг - 1 с.). На жаль, автореферати докторських дисертацій Скрипнюка та Іванова в бібліотеці Вернадського чомусь відсутні.
З огляду на перераховані факти, чи не потрібно ВАКу бути чесним із самим собою і спочатку переглянути рішення, ухвалені щодо дисертацій своїх співробітників, а вже потім ламати плани нинішнім претендентам, які орієнтуються як на нормативи ВАКу, так і на прецеденти.
5. Див. публікацію К. Корсака // "Зеркало недели". 1999. №24.
6. Степко М., Бойко Р. Про поповнення наукових кадрів вищої кваліфікації України у 1999 році // Бюлетень ВАК. 2000. №3. С. 4-6.
7. Коваленко А. Не так страшен ВАК // Зеркало недели. 1999. №32.
8. На нашу думку, це перший і поки що останній текст ВАКу, де містяться спроби певним чином зробити науковий аналіз процесу підготовки наукових кадрів. Адже сучасні узагальнення ВАКу наскільки емоційні ("в науці можна працювати і без дисертацій"), настільки й далекі від наукового підходу до власного предмета діяльності. Очевидно, саме ВАК мав би продемонструвати громадськості свій благотворний вплив на перебіг економічних подій в Україні. Проте цього не сталося.
У доповіді М. Панчука констатувалося, що "Україна на 1 січня 1992 р. реально мала досить хаотичну з огляду на інтереси держави номенклатуру наукових кадрів, безліч "білих плям" на карті конче потрібних спеціальностей і уламок попередньої атестаційної системи у вигляді спеціалізованих рад". Проте "Україна й досі (1997) гостро потребує фахівців з науковими ступенями, особливо з докторськими, з ряду спеціальностей... Тривожна тенденція спостерігається і в динаміці кількісно-часових показників підготовки наукових кадрів: різке зниження темпів поповнення корпусу фахівців вищої кваліфікації порівняно з попередніми роками. Якщо на кінець 80-х років (за наявності 450 спеціалізованих рад) захищалося протягом року близько 1000 докторських дисертацій і понад 10 тисяч кандидатських дисертацій, то в наших нинішніх 639 радах захищається за рік удвічі менше здобувачів докторського ступеня і вп'ятеро менше тих, хто бажає стати кандидатом наук. Це явище вимагає оперативного й ретельного аналізу для з'ясування всього комплексу причин (окрім тих, які лежать на поверхні, зокрема: падіння престижності наукової діяльності через низьку оплату праці вчених) і внесення коректив у наукову політику на рівні держави, зокрема й ліквідації наявного дисбалансу в підготовці кадрів. Адже банальні міркування щодо всеохопного перевиробництва вчених у минулому (крім деяких спеціальностей) загалом не витримують критики".
9. Скопенко В. В. Забезпечуючи високий рівень атестації, стимулюючи розвиток наукових шкіл // Бюлетень ВАК. 1999. №6. С. 10.
10. Там само. С. 5.
Прогнози у згаданій статті І. Мудрика досить м'які. Здобувачі, які публікують три - чотири статті на рік названі В. Скопенком "спритними". Отже, дисертанту, щоб не потрапити до їх числа, потрібно публікувати одну - дві статті. Таким чином, "докторська норма" у 20 публікацій буде виконана не раніше, ніж за критиковані 15-20 років. Чи не означає це, що ВАК свідомо і цілеспрямовано веде до "старіння" дисертаційних досліджень? З іншого боку, неприйняття до захисту дисертацій, поданих у формі наукової доповіді за сукупністю опублікованих праць, суперечить новим "твердим" настановам ВАКу щодо кількості публікацій. Якщо певне дослідження вже опубліковане за сукупністю праць і дисертант зробив узагальнюючу наукову доповідь, то навіщо ж тоді вимагати ще й дисертацію?
11. Ферма був юристом, радником парламенту, займався математикою на дозвіллі.
Щодо сучасних підприємців-дисертантів говорять, що вони купують свої дисертації. Можливо, адже в суспільстві панує така система відносин, що вченому інколи не залишається нічого іншого, як продавати свою працю у формі дисертацій під чужим іменем. Хоча з точки зору вищих інтересів науки, їй байдуже, хто розв'язав ту чи іншу проблему. Головне, щоб вона була правильно розв'язана. Як не парадоксально це звучить, але, якщо куплена робота йде на користь суспільству, то воно мало б бути вдячним такому лжекандидату чи лжедоктору, який за власні кошти здійснив те чи інше дослідження.
Практика присудження університетами почесних звань і ступенів ненауковцям є легальним варіантом тіньової купівлі дисертації.
12. Romer P. Two Strategies for Economic Development: Using Ideas and Producing Ideas // Proceedings of the World Bank Annual Research Conference 1992, supplement to the World Bank Economic Review. March 1993. Р. 63-91.
13. Глазко В. О биологических феноменах, или некоторые особенности современных научных дискуссий // Зеркало недели. 1999. №18.
14. До речі, в цих визначеннях дисертаційної роботи не помітна спроба утвердити і полегшити міждисциплінарні чи трансдисциплінарні дослідження сучасної науки в жорсткому дисциплінарному полі ВАКівської науки.
15. Зауважимо, що як сучасні інструкції ВАКу, так і проект Закону, ніяк не реагують на існування Інтернету. Сайт ВАКу повідомляє про його керівництво та містить текст першого свого Бюлетеня. Очевидно, що публікації в Інтернеті, які становлять конкуренцію академічним і ВАКівським журналам, сервери розсилки повідомлень дисертантів і ВАКу є важливими елементами, які мають враховуватися в інструкціях і проектах законів. Див. Weiner Gaby. The Academic Journal: Has It a Future? // Education Policy Analysis Archives. 2001. Vol. 9. №9. (http://epaa.asu.edu/epaa/v9n9.html).